УДК 019.951=161.2 (86)

         Поет і борець: до 110-річчя від дня народження Марка Боєслава (Михайла Дяченка), українського поета, журналіста: експрес – інформація  / [Уклад. Я. Бідичак; Відп. за вип. С. Шаган]; Івано-Франківська обласна бібліотека для юнацта. – Івано-Франківськ, 2020. – 13 с.

Укладач:                                                       Бідичак Я. Д.

Відповід. за випуск:                                     Шаган С. Я.   

Перо в руці, за поясом гранати

Такий портрет поета і бійця.

Померти легше, важче віршувати,

Як муза вся у ранах і синцях.

Перо в руці, а збоку скоростріл,

Для Марка слово – перша зброя.

Його кував. Його, як міг, гострив

І гартував на полі бою.

         Михайло Васильович Дяченко народився 25 березня 1910 року в селі Боднарів Станиславівського повіту у селянській родині. Він був четвертою, наймолодшою дитиною в сім’ї Марії та Василя Дяченків. Вже  з раннього дитинства Михайла очікували серйозні випробування. У дворічному віці померла його мати, а до десяти років він залишився круглим сиротою, бо батько, колишній фронтовий санітар австрійської армії, помер від тифу. Його вихованням займався старший брат Микола, який закінчив Українську сільськогосподарську академію в Патебрадах  (Чехія) і працював у філії товариства «Сільський господар» у Станіславові. Він був добрим вченим – агрономом, який свої знання передавав селянам, щоб вони грамотно господарювали на землі. Микола публікував свої статті не тільки з сільського господарства, а й з філософії, політики, економіки, релігії. Село Боднарів 30-х років ХХ ст. мало багато різноманітних громадських організацій: «Просвіта», «Сільський господар», «Рідна школа», «Союз українок», «Сокіл», був кооператив, молочарня, каса «Самопоміч». За підтримки брата Михайло вступив на навчання до Станіславської гімназії. Там він став учасником літературного гуртка та «Пласту», відкривши в собі поетичні та спортивні здібності. Микола Дяченко мав значний вплив на становлення Михайла, як поета, першим помітивши його здібності.

         У 1930 р. Михайло Дяченко закінчив навчання в гімназії та вступив на правничий факультет Львівського університету. Невдовзі він втягнувся в активну громадську діяльність і згодом став членом ОУН. Починаючи з 1932 р. він потрапив у поле зору польської поліції, яка вела за ним пильний нагляд аж до 1939 року.

         У передвоєний період Михайло Дяченко видав поетичні збірки «Іскри» (1936), «Юні дні» (1938) та «Село» (1939), прозову брошуру «Земля плаче», а також ряд віршів, які публікувалися в різних періодичних виданнях Галичини. Доля зовсім не залишила Михайлу часу для творчої самореалізації. Він був обраний для іншої, значно вищої мети: боротися за незалежність багатостраждальної України.

         Просвітницька та громадська діяльність Михайла Дяченка не давали спокою польській поліції. 17 червня 1937 року його заарештували і відправили до Станіславської тюрми, в якій він пробув півроку. Навесні 1939 року опального поета вдруге заарештували. Перед вступом радянських військ до Станіславова 18 вересня 1939 року Михайло Дяченко втік з в’язниці і емігрував на Холмщину.

         Період еміграції тривав з 1939 по 1941 роки і був позначений активною громадською та творчою діяльністю. Емігрант з Галичини навчав місцевих дітей рідної мови та історії України, заснував драматичний гурток . В селі Волоська Воля познайомився з Марією Савчук, з якою одружився 23 листопада 1941 року. Не залишав і літературної діяльності. В 1941 році у Празі було опубліковано його чергову поетичну збірку «Вони прийдуть». Окрім того він періодично бував у Кракові, де в той час базувався Провід ОУН.

         У 1944 році після вигнання радянськими військами з України німців Михайло Дяченко з родиною намагався емігрувати за кордон, але не встиг. З осені перебував на нелегальному становищі і надалі його доля була повністю пов’язана з діяльністю в ОУН та УПА.

         На початку 1945 року поет працював в обласному відділі пропаганди ОУН. Одночасно редагував підпільний часопис «Шлях Перемоги». Саме в цій газеті вперше з’явилися його вірші під псевдонімом Марко Боєслав, що уособлював дух та героїку тих буремних років. Згодом був членом Карпатського проводу ОУН та керівником друкованих видань цього проводу. За його активної участі готувався до друку «Чорний ліс» та інші підпільні видання ОУН, де він регулярно публікував статті та вірші. Окрім власної літературної праці, Михайло Дяченко також редагував твори інших підпільних авторів, проводив вишколи, навчаючи молодих підпільників вміло володіти словом та пером.

         За  літературну, журналістську, пропагандистську діяльність Михайла Дяченка, згідно  постанови Української Головної визвольної Ради від 28 серпня 1948 року, було нагороджено Срібним Хрестом Заслуги. Протягом 1944 – 1952 рр. Михайло Дяченко написав чимало віршованих і прозових творів, які друкували великими накладами в підпільних друкарнях ОУН, а також їх розповсюджували підпільно серед населення. Було видано 11 збірників його віршів – «Хоробрий шлях», «Вітчизна кличе», «Месники», «Непокірні слова», «Три пісні», «На столі, на сіні», «Народу», «Протест», «3 дні в боротьбі», «Хай слава дзвенить», «Слово і сталь»  та понад 40 статей, поем та оповідань на різноманітні теми. У збройному підпіллі ОУН Михайло Дяченко використовував псевдоніми «М. Б.», «Гомін»,  «Славобор», «Б– С2», «Б – 333», Марко Боєслав. У своїх книгах під відкритим небом Чорного лісу поет творив вірші для підтримання бойового духу повстанців. Його сприйняття дійсності чітко окреслене поняттями життя і смерть, любов і ненависть, вірність і зрада. Поетова душа живе любов’ю до України, і цю любов він прагне перелити у душі борців – побратимів, надихнути їх на подвиг, на смерть. З особливим щемом говорить поет про знедолену ворогом Батьківщину:

«Україно моя, Україно,

Ти у наймах проплакуєш весни.

Розкошують кати Твоїм віном

У сльозах тонуть очі небесні»

         Його Україна – це «прокльони, стогін, плач і кров». Вона «розтерзана», «розп’ята». І разом з тим це – «Храм», з якого треба «вимести сміття». Страждання Матері – Вітчизни наснажують поетове слово незламною силою духу, і він кричить – промовляє, кличе до бою, проповідує лицарську посвяту батьківщині.

«До зброї кожний, кожна хато!

У наступ, чоти! Смерть катам.

З щитами, жде нас горда мати!

У наступ! Слава! Воля нам!»

         Тематичний спектр творчого доробку митця надзвичайно широкий і охоплює найболючіші проблеми того часу: понівечена ворогом Батьківщина, знедолений рідний народ, Москва, як лютий ворог України, праведна боротьба, рабська покора співвітчизників. Та головним для поета стає проповідь ідеї чину, жертовності на шляху державницьких змагань,  духовного відродження українців.

         Свідомо обравши шлях визвольних змагань Михайло Дяченко прагнув передусім духовної реанімації українців, збереження їхньої національної ідентичності. У час насильницької смерті українського космосу, митець духовним зором сягає глибин української душі, але має до тієї «Духовної сили». Що не дала українцям «зникнути з лиця землі». Тому не випадковими у його поезії є образ нескореного Духу, що символізує перевагу духовного начала:

«Вбивайте тіло! Дух мій – криця

Піде крізь бурі і вогні…,

Хай серце завзяттям сміється і стука

Ми духом зламали штики!

Хай знає ворог озвірілий,

Що у боях рішає Дух – не тіло!»

         З позиції незнищеності духу поет – воїн творить свій ідеал справжнього героя – українця, який долає будь-які життєві перешкоди і стає прикладом наслідування, носієм ідеалу для тисяч і мільйонів. Апріорі в його житті немає місця для зради, він сповідає дієву жертовну любов до Вітчизни, доля якої стає його суттю буття.

         Виходячи з цих позицій поет прагне розбудити «німих рабів» від сну, відродити у їхніх душах почуття власної гідності, що завжди було національною прикметою українців. Тому в багатьох своїх творах автор засуджує рабську покору своїх співвітчизників, їхнє плазування перед Москвою. Митець бачив, як за умов аполікаптичної дійсності страх стає складовою свідомості людини і сприяє її знеособленню, нівелювання серед сірої маси. Разом з тим, він добре усвідомлював, що кожне окреме «Я» - невід’ємна складова великого національного «Я», над яким нависла загроза розчинитися в хаосі, перейти у небуття з чужої волі.

         Надзвичайно особистісними є вірші «Яка іронія», «Своє у мене», «Щасливий я», «Особисте», у яких ліричний герой передусім людина, зі своїми болями, жалями, думками – скаргами. Так, наприклад, роздумам над парадоксами життя присвячена поезія «Яка іронія». Герою видається неприродним той стан речей, коли:

«Я все віддав Тобі, Вкраїно:

Родину любу, рідний дім

І все, що дав мені у віно

Великий Бог…

А кат зове мене бандитом –

Врагом народу!...»

або

«Україно! Україно!

Україно – краю мій!

Я за тебе, Україно,

Муки тяжкії терпів!.

            У багатогранній творчості Марка Боєслава особливе місце посідає духовна поезія, що є цілком закономірна. Вихований на народних традиціях, викоханий серед чудової української природи, митець знав безліч колядок, щедрівок, народних пісень. А спогади про Великдень, Різдво, Зелені Свята болем озивалися в його серці. У хвилини найвищої душевної муки поет лине думками у далеке дитинство, де йому було добре і затишно під покровом Богородиці, а найбільшою цінністю у житті стала Вітчизна – Мати:

«О рожі Божі, Ви життя моє,

Я віддихаю Вашим ароматом –

Вітчизно й Мати!»

         Християнську віру він розглядав, як систему духовних принципів. На його думку, релігія забезпечувала дієвість проповіді любові й братерства, сприяла пробудженню національної свідомості кожної особи, переконувала в необхідності моральних засад на шляху духовного зростання.

         Отже, свої сили Марко Боєслав черпав у вірі в Господа і в слові  щедро дарованому йому.

         Творчість поета спрямована у майбутнє. Його твори адресовані прийдешнім поколінням, які мають знати правду про нього та його побратимів. Митець вірить, на них чекає краще майбутнє:

«Не вам ярмо, не вам кайдани,

Не вам, не вам душа німа!

Не вам нікчемна ласка пана,

Не вам у путах вік дрімать!»

         Поет – воїн заповідає своїм нащадкам:

«Чи могилу зустрінеш у чистому полі,

Чи десь кості біляві у лісі, в яру,

Чи заржавілу кров на поляночці голій,

Чи поламані сосни в старому бору, -

Знайте – ваша в боях там кувалася доля».

         Закінчувалися 50-ті роки, радянська влада проводила безжальну, нелюдську політику, вивозячи з західного регіону велику кількість населення причетного до боротьби ОУН – УПА. Все тісніше брали в оточення бандерівські криївки у самих глухих і недоступних лісах. Рух опору йшов на спад.

         Для забезпечення розшуку та знищення Михайла Дяченка станіславське МГБ переформувало раніше створені 13 оперативно-чекістських груп, укріпило їх досвідченими чекістами. До них прикріпили  64 оперативних  працівників, 530 офіцерів і солдатів військ МГБ. Операцією керував відряджений із МГБ СРСР полковник Микола Кузнєцов.

         Як зазначено в оперативному зведені МГБ по Станіславській області 22 лютого 1952 року в урочищі Хубена біля с. Дзвиняч був виявлений бункер (не без допомоги зрадника). Підпільники не мали можливості втекти, так як їх було оточено. Тому після недовгого спротиву, спалили документи, а потім, не бажаючи здаватися живими, застрелились. З бункера витягли трупи семи вбитих підпільників УПА.

         Разом з Михайлом Дяченком «Гомоном» загинули його сподвижники: - Онуфрій Онуфрак «Деркач» із с. Зеленої, Йосип Семків «Смілий» з с. Підпечарів, Михайло Янішевський «Ястріб» та Михайло  Фесюк «Чумак» із с. Жураків, Михайло Драгомирецький «Захар» з Боднарова і друкарка Марта Свідрак «Черемшина» з Надвірни.

         Постать Марка Боєслава одна з найяскравіших у літературі українського ренесансу, що супроводжувала національно-визвольну боротьбу українського народу в 40-50-х роках ХХ століття. У лавах УПА змагалося багато письменників. Більшість з них залишилась безіменною, поклавши на вівтар незалежності України своє життя. Сьогодні їхні твори повертаються до нас, як документальні свідчення того буремного часу. Прикладом цього є творчість Михайла Дяченка (Марка Боєслава). Він залишив по собі цікаву творчу спадщину, що чекає на глибоке вивчення, увійде у наше життя органічною часткою, генним кодом, покликаним бути на сторожі збереження нашого народу, нашої нації, нашої культури.

Твори

Боєслав Марко. Клекоче гнівно час: поезії / М. Боєслав //Дзвін.- 1993. – №10 – 12 – С.15 - 17.

84 (4 Укр – 4 ІВА)6

Боєслав Марко. Неспокірні слова: поезії / Марко Боєслав. – Богородчани, 2002. – 40с.

84 (4 Укр – 4 ІВА)6

Дяченко М. Сурми, партизанська музо /М. Дяченко. – Львів – Дубно – Луцьк – Івано-Франківськ

Кн. І – Поезії. – 2008. – 183 с.

Кн. ІІ – Проза. Публ. – 2010. – 168 с.

Дяченко М. У Станіславській в’язниці (1939) // Альманах Станіславської землі. Т.З – Нью-Йорк - Київ – Івано-Франківськ, 2009. – С. 361-363

84 (4 укр – 4 ІВА)6

Дяченко М. Я все віддав тобі, Вкраїно: вибране /М. Дяченко. – Івано-Франківськ, 1995. – 70с.

Про життя і творчість:

Бойчук З. Життя і діяльність українського націоналіста Михайла Дяченка – Марка Боєслава під пильним оком польської поліції в 1930 – 1933 роках / З. Бойчук // Вечірній Івано-Франківськ,.- 2008. – 18 верес. – С. 14; 25 верес. – С. 14; 9 жовт. – С. 14; 16 жовт. – С. 14; 23 жовт. – С. 14; 6 листоп. – С. 14; 27 листоп. – С. 14; 11 груд. – С. 14; 18 груд. – С. 14; 25 груд. – С. 14; 31 груд. – С.14

Бойчук Є. Запорука волі народу: 1952 року загинув Марко Боєслав, референт УПА, поет / Є. Бойчук // Тижневик Галичини.- 2000. – 24 лют. – С. 4

Ганущак І. Сурмач вогненної бурі: про поета Марка Боєслава / І. Гущак // Дзвін. – 1993. – № 10-12. – С. 10 – 11.

Дрогомирецький П. Михайло Дяченко: штрихи до літературного портрета: до 95-річчя від дня народження /П. Дрогомирецький // Краєзнавець  Прикарпаття.- 2005. – № 6. – С. 45 – 48.

Дрогомирецький П. Поет трагічної долі: штрихи до портрета М. Дяченка: до 100-річчя з дня народження /П. Дрогомирецький // Вечірній Івано-Франківськ.- 2010. – 25 берез. – С.6.

Знайдено архів Марка Боєслава  // Рідна земля.-  2010. – 29 січ. – С. 12.

63.3 (4Укр – 4 ІВА)8

Іщук О. Життя та доля Михайла Дяченка (Марка Боєслава). – Торонто – Л.: Вид-во «Літопис УПА», 2010. – 139 с.

Лист Марка Боєслава до Степана Бандери // Перевал.- 2004. – № 3 – С. 247 – 249.

Молитва за Тебе, Вітчизно Свята!: Марко Боєслав  // Гарт нації.- 2015. – № 1. – С. 54.

Морозюк В. Марко Боєслав: поет ОУН (б) / В. Морозюк // Галицька Просвіта.- 2007. – 17 серп. – С. 6.

«Непокірні слова» Марка Боєслава // Галицька Просвіта.- 2010. – 29 лип. – С. 6.

Салига Т. Моїм вогнем, моїм Благословенним гнівом: до 100-річчя від дня народження Марка Боєслава / Т. Салига // Дзвін.- 2010. – № 3-4. – С. 143 – 152.

Смирнова Н. Проблематика і поетика творчості М. Дяченка / Н. Смирнова // Наукові записки. Вип.4. – Івано-Франківськ, 1999.– С. 54 – 59.

Тимчук Ю. Сурмач визвольних звитяг: до 100-річчя від дня народження М. Дяченка / Ю. Тимчук // Галичина.- 2010. – 25 берез. – С. 14.

Щоденник Марка Боєслава (М. Дяченко) // Вечірній Івано-Франківськ.- 2008. – 24 лип. – С. 12.